- А чого саме, Митю?

Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук знову почувся й урвався.

- Стривай, стривай, - наморщив лоба Митько. - Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…

Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: «Митю, Митюню»,- і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась од клуні нам навстріч.

- Бабуню!

- Онучку!

Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. «Може, справді корова забралася в хату та й не знає, сердешна, як вилізти», - подумав я.

- Гнате, Гнате, перестань, їй же бо! - загукала Митькова бабуся. - Перестань, дай хоч із онучком хвильку погомоніти.

- А-а, приїхав, - долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулась убік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. - Здоров, Дмитре!

Он воно що!

- То це ви! - зареготав Митько. - Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав - ви, а потім ні, думаю, не ви. Потім знов думаю - ви, а потім…

- Я, я, а хто ж, - доброзичливо розсміявся вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявся до такого заняття.

- А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було… І приємно.

- А, мандоліна, - одмахнувся той. - Тромбон - оце, я тобі скажу, да!

- А я тобі скажу, Гнате, - вставила й собі бабуся, - досить уже на сьогодні.

- Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? - накинув цікавим оком на мене.