Він мав невеличкий клаксон, або ріжок, замість дзвінка, як модно у ваші дні. Тиснути на той клаксон було для мене справжньою втіхою, майже насолодою. Я скажу навіть більше: якби я мав скласти список речей, які не дуже набридли мені протягом мого нескінченного існування, клаксон займав би в ньому почесне місце. А коли мені доведеться розлучитися з моїм велосипедом, я зніму з нього клаксон і зберігатиму в себе. Мені здається, він завжди десь зі мною, і якщо я вже не користаюсь ним, то тільки тому, що він занімів. Навіть автомобілісти сьогодні вже не мають клаксонів, як я розумію їх, або ж мають їх украй рідко. Коли я раптом побачу його на вулиці в припаркованому автомобілі з опущеним склом, я часто зупиняюсь і натискаю. Увесь цей уступ треба переписати в давньоминулому часі. Говорити про велосипеди і клаксони – який відпочинок. На жаль, ідеться не про це, а про ту, що породила мене, через дірку у своєму заду, якщо я добре пригадую. Перше знайомство з лайном. Отже, додам тільки те, що десь через кожні сто метрів я зупинявся, щоб не тільки ноги відпочили, а і я відпочив від них. Я, власне, не злізав із сідла, а сидів верхи на велосипеді, поставивши обидві ноги на землю, поклавши руки на кермо, а голову – на руки, й чекав, поки почуватимусь краще. Перше ніж покинути ті чарівливі краї, немов застиглі між горою і морем, заховані від деяких вітрів і відкриті всьому, що дає південь цьому проклятому краєві, запахам і теплим відпарам, я б хотів, щоб замовкнули страшні крики вівчариків, що бігають уночі серед ланів, у степах, коли ніч така лагідна, видаючи сухі, пронизливі, немов тріскіт тарахкальця, звуки. Крім того, це дає мені змогу дізнатися, коли почалася моя нереальна подорож, передостання бліда форма серед інших блідавих форм, тож я й заявляю, без дальших церемоній, що вона почалася другого чи третього тижня червня, так би мовити, найтяжчої миті, коли на території, названій нашою півкулею, шаленство сонця досягає максимуму і арктична ясність осяває опівночі землю.