Саме тоді й можна чути вівчариків. Мати дивилася на мене з радістю, тобто з радістю приймала мене, бо вже давно нічого не бачила. Я спробую спокійно розмовляти з нею. Ми, вона і я, такі старі й вона народила мене такою молодою, що ми тепер немов пара давніх, позбавлених статі приятелів, а не родичів, у нас однакові спогади, однакова злоба, однакові сподівання. Вона ніколи не називала мене сином, а втім, я цього б не терпів, а називала, невідомо чому, Даном, моє ім'я не Дан. Мабуть, це ім'я мого батька, атож, вона мабуть, вважає мене за мого батька. «Дане, ти пам'ятаєш день, коли я врятувала ластівку? Дане, ти пам'ятаєш день, коли ти закопав перстень?» Саме отак вона й розмовляла зі мною. Я пам'ятав, пам'ятав, тобто більш-менш знав, про що вона говорила, навіть якщо не завжди брав особисту участь у подіях, про які вона згадувала, це не мало значення. Ну, а я називав її Маґ, коли бував змушений назвати її як-небудь. Я називав її Маґ, бо вважав, навіть не знаю чому, ніби літера ґ касувала склад «ма», так би мовити, плювала на нього краще, ніж могла б якась інша літера. Водночас я задовольняв глибоку і, безперечно, невисловлену потребу мати ма, тобто матір, і заявляти про це на повен голос. Адже перед тим, як сказати «маґ», кажуть «ма», це неминуче. А слово «да» в моїх краях означає батька. А втім, це питання не поставало переді мною тієї пори, коли я тихенько прокрадався, тобто питання, називати її ма, Маґ чи графиня Кака, бо вже цілу вічність вона була глуха, наче пень. Мабуть, вона ходила під себе і по-вели-кому, й по-малому, але своєрідна сором'язливість спонукала нас уникати цієї теми під час наших розмов, тож я ніколи не міг бути впевнений у цьому. Зрештою, там навряд чи могло бути багато, кілька ощадливо зволожених горошинок посліду кожні два або три дні. Кімната просмерділася аміаком, більше нічим, крім аміаку, аміаком і тільки аміаком. Мати впізнавала, що то я, за моїм запахом, її зморщене, вкрите волосинками обличчя прояснювалося, вона тішилася, відчуваючи мене.