Чоловік з острахом ішов поміж зрадливих пагорбів, бо, напевне, бачив їх доти тільки здалеку, можливо, з вікна своєї кімнати або з верхівки якоїсь церкви в день смутку, коли, не мавши нагальної роботи і прагнучи покріпити свій дух висотою, заплатив кілька шелягів і видерся гвинтовими сходами аж на вершечок. Звідти він, мабуть, бачив геть усе – рівнину, море, а потім ті самі пагорби, які ніхто не називає горами і які, інколи сині надвечірньої пори, тиснуться, скільки око сягає, пронизані долинами, що їх не бачиш, а вгадуєш за блідістю барв і за іншими ознаками, які годі не те що описати, а навіть збагнути. Але всі їх не вгадуєш, навіть з тієї висоти, і часто там, де бачиш тільки схил, однісінький гребінь, насправді є два або три схили, два гребені, розділені долиною. Але тепер він уже знає ці пагорби, тобто знає їх краще, і якщо коли-небудь йому знову трапиться нагода бачити їх здалеку, він, думаю, побачить їх іншими очима, і то не тільки їх, а й середину, увесь той внутрішній простір, якого ніколи не бачиш, мозок, серце та інші порожнини, де чуття і думки влаштовують свій шабаш; це все буде розміщене вже по-іншому. Чоловік видавався старим, і шкода дивитись, як він іде самотній після численних років, такої сили днів і ночей, відданих без ліку тому поголосові, що знімається при народженні, ба навіть ще раніше, цьому невситимому «Що діяти? Що діяти?», то тихому, майже шемріту, то виразному, мов запитання «А що п'ємо?» метрдотеля, що потім часто надимається аж червоніє. І зрештою цей чоловік іде незнаними дорогами геть самотній, чи майже, коли западає ніч, із палицею в руці. То була груба палиця, він спирався на неї, щоб іти вперед, і, мабуть, боронився нею в разі потреби, від собак і грабіжників. Атож, западала ніч, але чоловік був невинний, і то великою невинністю, він не боявся нічого, ні, він боявся, але він не мав причини боятися, йому ніхто не міг заподіяти лиха, хіба яке невелике.