Але цього він, безперечно, не знав. Я й сам, якщо поміркувати, не знав би теж. Йому здавалося, ніби йому загрожують, загрожують тілу, розумові, і, мабуть, справді загрожували, незважаючи на його невинність. До чого тут невинність? Який тут зв'язок із незліченними агентами зла? Неясно. Він мав на голові гостроверхого капелюха, і тому скидався на мене. Мене вразило, що він скидався на мене, а цього не було б, якби я одягнув кашкет або циліндр. Я бачив, як він відходить, охоплений своїм неспокоєм, нарешті неспокоєм, що не конче був його, проте певним чином становив його частину. То був, хтозна, мій неспокій, що охоплював і його. Він не бачив мене. Я видерся вище від найвищої точки дороги, а до того ж приліпився до скелі такої самої барви, як і я, тобто сірої. Цілком можливо, що скелю він бачив. Він роздивлявся навколо, – таж я помітив його, – немов щоб закарбувати у пам'яті особливості дороги, й він, напевне, бачив скелю, в затінку якої я скоцюрбився, ти, обняти, подоїти, напоїти молоком і якого зустрічаєш з лихими очима, боячись, що він дозволить собі панібратство. Аж до дня, коли, вже не маючи сили, у світі, що не має для вас обіймів, ви побачите в себе на руках коростявих псів, пронесете їх якийсь час, потрібний, щоб вони полюбили вас і щоб і ви їх полюбили, а потім викинете. Мабуть, то й був десь такий чоловік, дарма що складалось інше враження. Він зник, зі штучкою, що диміла, в руці, опустивши голову на груди. Я зараз поясню. Від предметів у процесі зникнення я відвертаю очі заздалегідь. Дивитися на них аж до останньої миті, – ні, я не можу. Саме в такому розумінні він і зник. Дивлячись кудись-інде, я ще думав про нього, казав собі: «Він зменшується, зменшується». Я розумів себе. Я знав, що біг би приєднатися до нього, дарма що такий покалічений. Варто було тільки захотіти. А втім ні, я таки хотів. Підвестися, вийти на шлях, кинутися, кульгаючи, йому навздогін, гукнути його – що може бути легшого? Він чує мої крики, обертається, чекає мене.