Я заліз у ялик, вставив кочети, вклав у них весла, сів і відштовхнувся од берега. Маленький човен радо підкорився удару весел і легко вилетів із затоки. Відчуваючи в серці невимовне щастя, я поплив у блискуче блакитне море. Та воно було не тільки блискучим і блакитним, воно було спокійним, як озеро. Навіть брижі не пробігали по його поверхні, а вода була така прозора, що я бачив, як на глибині граються риби.

Дно нашої бухти вкрите чистим сріблястим піском, і я виразно бачив навіть маленьких крабів завбільшки з золоту монету; вони або ганялись один за одним або розшукували ще менших істот, сподіваючись поснідати ними. Табунці оселедців, широкі круглі камбали, великі палтуси, гарні зелені макрелі і величезні морські вугрі, схожі на удавів, — усі або гралися, або підстерігали здобич.

Того ранку море було цілком спокійне, — досить рідкісне явище на нашому узбережжі. Погода видалась саме такою, якої мені хотілось, бо, повторюю, я надумав зробити велику прогулянку.

Ви спитаєте, куди я плив. Слухайте, і ви скоро знатимете.

Приблизно за три милі

З берега острівець можна було побачити тільки тоді, коли стояв відплив. Здебільшого він був блискучого чорного кольору, але іноді ставав білим, ніби вкривався шаром снігу завтовшки у фут. Тоді він ясніше вимальовувався на тлі моря і мав привабливіший вигляд. Я знав, чому острівець міняє колір, знав, що білий покров, який подеколи з'являється на ньому, — це величезні табуни морських птахів, що сідають на каміння відпочити після перельоту або пошукати дрібну рибу чи рачків, викинутих припливом.

Можливо, тому, що острівець лежав далеко від берега, а скоріше через те, що на нього зліталися птахи з усієї бухти, він уже тривалий час цікавив мене.