Зелені живоплоти, лани молодої пшениці, луки, вкриті жовтцем і яскраво-червоними зозулинцями, пташині гнізда, — все це вабило багатьох моїх однолітків, але мене значно сильніше вабило те, що лежало в далечині — спокійна блискуча гладінь блакитно-небесного кольору, що мінилась веселкою під промінням сонця. Бути серед широкої водної рівнини — ось чого жадало моє серце. Море видавалось мені красивішим, ніж луки з безліччю квітів і лани пшениці, по яких пробігали хвилі; вкрадливий плюскіт прибою бринів у моїх вухах такою музикою, що мені й слухати не хотілося співів дроздів і жайворонків, а властивий тільки морю запах був для мене приємнішим, ніж аромат жовтцю і троянд.

Як тільки я вийшов уранці на ґанок і побачив сяюче і ніби усміхнене море, мені нестримно захотілось якнайшвидше опинитись в його безмежному просторі. Щоб здійснити це бажання, я квапливо одягся і навіть не чекав, поки приготують сніданок, а задовольнився шматком хліба і чашкою молока, знайшовши їх у коморі. Швиденько проковтнувши все це, я кинувся до берега.

Казати правду, я пішов з дому потай, бо побоювався, що мені можуть перешкодити. А раптом дядько, побачивши, що я кудись іду, покличе мене назад і звелить сидіти вдома? Проти моїх прогулянок по полях він не заперечував, але я знав, що він не любить, коли я плаваю в човні, бо вже двічі забороняв мені цю розвагу.

Довелося вдатись до маленької хитрості. Замість того, щоб іти по вулиці, яка вела на велику берегову дорогу, я рушив боковою стежкою. Вона мала вивести мене до моря кружним шляхом.

Я без перешкод прийшов на берег, і ніхто з тих, хто міг цікавитися мною, не помітив мене.

Наблизившись до затоки, де Гаррі Блю тримав свої човни, я побачив, що вельбота немає, а ялик стоїть на місці. Тільки цього мені й треба було, бо того дня я надумав зробити велику прогулянку. Перш за все я стрибнув у човен і почав вичерпувати воду. Її набралось чимало, хоч ялик майже не протікав. Мабуть, уже кілька днів ніхто на ньому не плавав. На щастя, я знайшов стару бляшану каструлю, якою звичайно вичерпували з човнів воду, і за десять чи п'ятнадцять хвилин в ялику було майже сухо. Весла лежали недалеко, в сараї за будинком човняра, і я взяв їх, нікого не питаючи, як робив завжди.