Півчеревичок неуважливо роздивлявся довкола, і раптом його погляд зупинився на лужку край дороги.

— Дивіться! — прошепотів він, простерши руку.

Муфтик і Мохобородько поглянули туди, куди показував Півчеревичок.

— Адже це… Адже це…

Від хвилювання Муфтик не міг мовити більше й слова. Ноги йому підкосилися, і він сів край рівчака.

— Адже це — пацюки, — сказав Мохобородько.

Це справді були пацюки. У напрямку до руїн палацу, шемраючи між стебельцями трави, сунуло, мабуть, з тисячу пацюків. Гризуни просувалися тісною зграєю, і майже кожен тримав щось у зубах — шматочок хліба чи сиру, клаптик матерії або шкіри, кусник м’яса тощо. А кілька пацюків, лежачи на спині, тримали в лапах курячі яйця, а інші тягли їх за хвости.

— Повертаються з наскоку, — прошепотів Півчеревичок. — Бачите, скільки добра награбували.

На щастя, пацюки майже не звернули уваги на крихітних чоловічків. Тільки деякі з них глипнули на фургончик гостро і ненависно.

— У них розумні очі, — відзначив Мохобородько.

Нарешті й Муфтик спромігся аж на ціле речення — од початку до кінця:

— Немає нічого жахливішого, ніж злий розум.

Тим часом зграя пацюків дісталася до житнього лану й поступово зникла в ньому.

— Куди вони сунуть? — уголос подумав Мохобородько. — Куди вони тягнуть свою здобич?

— Звісно куди — в руїни палацу! — несподівано й радісно вигукнув Півчеревичок, і його лице просяяло. — Адже це — пацюки мого дитинства, розумієте?

Мохобородько і Муфтик нічого не могли збагнути й запитально втупилися у Півчеревичка.

— Тепер мені все зрозуміло, — запально вів далі Півчеревичок. — Ох, любі друзі, ми прибули на землю мого дитинства! Як часто я подумки бродив ось цими стежками і нарешті завітав у рідні краї! Адже я тут народився і виріс, грався і мужнів. Просто дивовижно, чому я одразу не впізнав своїх рідних місць.