Загальний портрет «посередника». Років під п 'ятдесят. З вигляду простий. Росту середнього. Кругловидий, щоки одутлі. Обличчя характерного бурякового кольору, як то буває в людей з високим тиском або через зловживання алкоголем. Видався мені добрим. Порозумітися з ним було легко.

12 березня 1998 року. Сталося! Багаторічні пошуки спогадів «На шляхах і роздоріжжях» Бориса Антоненка-Давидовича закінчилися!

Тут би й поставити вдячну крапку. Бо справді,- хто тоді кращий: крадії, які зберегли неоціненний твір письменника, чи українська мати, яка задля ситого існування сина, може, й спалила його? І я, ідучи на цю завершальну зустріч, готувався висловити вдячність «посереднику» та щиро потиснути руку. Але саме на цій зустрічі сталося таке, що змусило взятися за гостре публіцистичне перо й загукати так, щоб тепер це не було «гласом вопіющого», а мене почуло якнайбільше небайдужих людей. Тож все відтворю у розвитку, як і занотовано в щоденнику:

На трамваїN2 19 я знову приїхав на зупинку «Вул. Сирецька», де о 16.00 мене мав чекати «посередник». Привіталися за руки. В нас уже склалися приязні взаємини. Принаймні, мені так тоді здалося. «Посередник» одразу поцікавився, чому я один, адже телефоном він мною попереджений, що на зустріч прийду з Огульчанським. Я відповів правдиво, що в нього через важливий громадський захід на 16 годину не склалося. «Ну, тоді ходімте…» Досі ми зустрічалися в ближніх кав’ярнях. І тепер повів через дорогу, але не в кав’ярню-«акваріум» «Пінгвін», де відбулася найперша зустріч, а повертає у вуличку. Мене це стривожило. Запитую, куди ми йдемо. «Та у мене там машина». Я гадав, що легкова. Але через сотню метрів «посередник» завертає до середнього розміру фургона, схоже, іномарка. Я найперше зосередив увагу на номерах. Прочитати встиг, та через хвилювання не запам'ятав. Запрошує до високої кабіни. Стривожився я знову, — зараз кудись завезе й… Може, це своєрідний спосіб грабунку, адже він попереджений, що я буду з грошима.