(Віднайдений машинописний оригінал починається з 26 стор.)

… не повинен бачити, що на подвір’я господи, яка править за перевалочний пункт особам, котрі потай пробиваються з Києва до Кам’янця, зайшли незнайомі люди. Тут сувора конспірація!

Ми пройшли, мабуть, з півкілометра, поки Галя не завернула на вузеньку стежку, що вивела нас на город, а далі й у садок. Я ледве одривав очі від пишного картоплинного бадилля й гудини з гладенькими огірками — тої невибагливої простої краси, по якій я так стужився, живучи у великих містах.

У садку Галя наказала мені присісти між високими рожами в цвіту й тихо чекати на неї, а сама, сховавши трохи віддалік у кущі свою торбинку, тихо, як кішка, пройшла в хату.

Нарешті я опинився на самоті, милуючись різноколірними рожинами, блакитним небом і тишею. А втім, у цій лагідній тиші чулася десь із півдня, мов приглушений гуркіт весняного грому, далека артилерійська канонада. То десь під Жмеринкою знову почався перерваний на ніч бій і тепер присувається до сумирної зараз Вінниці… Хто зна, чиї то били гармати — українські чи більшовицькі, але мені нараз так захотілось спокою, коли не чути стрілянини, не ллється людська кров, не чути стогону поранених і ніщо не порушує гармонії миру, злагоди й краси, якими сповнена була довколишня природа. Та якби ж то!..

Хвилин через п’ятнадцять прийшла Галя й, прихопивши свою торбинку, сказала, що можна заходити до хати: все гаразд.

Галя познайомила мене з господарем, коротко сказавши йому: «Мій товариш», — і цього було досить, щоб господар, не розпитуючи мене, хто я такий і чого мені треба по той бік фронту, потиснув мою руку й запросив сідати. Це був літній серйозний чоловік, з вигляду або вчитель початкової школи, або дрібний конторник. Говорив він тихо, хоч, крім нас, у приміщенні нікого не було, і важко було сказати, чи він удівець, чи й досі парубкує, чи просто вислав свою дружину на час нашої розмови кудись із хати.