— Я таки забалакався з вами, — похопився господар, глянувши на дзигарі, що стиха цокотіли на стіні, відмірюючи час. — На добраніч! Завтра рано збуджу вас, — і він вийшов із кімнати десь переспати й собі.

Рано-вранці, коли сонце кинуло перше проміння на тихоплинну воду Бугу, господар перевіз нас на протилежний берег, побажав щасливої дороги й мерщій поспішив назад, щоб, бува, хто не побачив його на річці.

За ніч на траву впала роса, і довелось до колін закасати холоші й скинути взуття, щоб не забрьохатись, ідучи навпростець лугом. Ми довго йшли і тільки там, де почались поля достиглої пшениці, а позаду ледве майоріли вдалині вінницькі будівлі, вийшли на широкий Літинський шлях, обсаджений з обох боків старими липами.

На шляху нікого не було, однак через якийсь час з бічного путівця вийшов цілий ярчак дівчат та молодиць, що попрямували теж у літинському напрямі. Це було на руку нам, і Галя одразу ж приєдналась до гурту, але я з обережності пішов другим боком узбіччя.

Безжурні дівчата завели якоїсь веселої пісні, і отак безтурботно ми пройшли верст зо три, коли назустріч нам заторохтів віз, запряжений, як і скрізь на Поділлі, двокінь, а на возі, раді, що їдуть від фронту, а не на фронт, сиділо п’ятеро нервоноармійців. На мене й мою студентську тужурку вони не звернули анінайменшої уваги, повернувшись усі до дівчат, а один із них жартома навів на них свою рушницю. Дівчата урвали пісню й заверещали, червоноармійці зареготали, і віз помчав далі.

Після цієї зустрічі дівчатам більше не співалось, і через версту ми увійшли в якесь сільце, переділене шляхом на дві частини.

Посередині села озброєний вершник зліз з коня й став пильно обмацувати воза якогось дядька, що мимрив щось до насупленого вояки на своє виправдання й, видимо, благав пустити його душу на покаяння. Це врятувало мене, бо я сквапно замішався між жінками, і, поки увага вершника була зосереджена на селянському возі та його хазяїнові, ми тихенько обминули небезпеку.