Ми пройшли уже від Вінниці верст з двадцять і не натрапляли ні на кого, та ось за версту, де кінчались придорожні липи, стало видно величеньке село. За рівчаком селяни складали в копи скошену пшеницю і, зайняті роботою, не звертали на перехожих уваги. Та нам з Галею треба було розпитатись. Ми присіли на горбочку край рівчака і переждали, поки наші подорожні відійдуть подалі. Тут перший узяв слово я:

— Чи є у селі військові?

Літній селянин зизом глянув на мене й, не одриваючись від роботи, невдоволено буркнув:

-Є.

— А які саме — більшовики чи які інші?

— А хто його знає, нам до них діла нема, — ухильно відповів дядько, навчений з гіркого досвіду інших не розпатякувати з незнайомою людиною, щоб не заплатити за це своїм життям.

— Жиди й москалі є між ними? — допитувався я, і дядько, кинувши роботу, уважно оглянув мене й вже лагідніше відповів:

- Є, та ще й чимало.

Жінки теж кинули роботу, приглядаючись до нас, а одна підійшла ближче й сказала:

— Вони тільки в нашому селі й держаться ще, а там далі і духу їхнього нема.

— Там далі скрізь, — додала, підходячи ближче, якась молодиця. — Саранча так наполохав їх, що вони й ступити за село бояться.

Тепер картина була ясна: в село нам не можна потикатись.

— А як нам обійти ваше село? — спитала Галя, і дядько, бачачи, що ми ніби свого пір’я птахи, повагом відповів:

— Якщо вам треба обминути їх, то йдіть оце стернею в ліву руку, поки не дійдете до ріллі, що тягнеться ген-ген аж проз село. З краю села всю ріллю видно як на долоні, тим-то на ріллі не гайтесь, а швиденько перебіжіть через неї. Он там, за ріллею, — показав дядько простягнутою ліворуч рукою, — кущі видно, а за кущами гайок починається, то в тому гаю ніякого чорта немає, хіба що, може, Саранчевого хлопця надибаєте: там вони часом на розвідці бувають, а з нашого села туди й близько ніхто не сунеться…