Таке клопотання на ім’я Генпрокурора товариша А. Я. Сухарєва одразу й пішло, але реакції ніякої — «глас вопіющого»… На щастя, за рік демократичні процеси поглибилися, «Радянський письменник» видав книжку Бориса Антоненка-Давидовича, куди увійшли опальні «Смерть», «Сибірські новели», «Завищені оцінки». І на цвинтарі тепер вшанування відбулося величаво, сонячно, було багато людей, квітів — і жодного «сірого» обличчя… Та неспокій за арештовані твори не полишав. Боротьба тривала.

Я був відповідальним секретарем ювілейної комісії, в мене збереглися копії документів, які надсилалися. Тому не важко мені документально відтворити події, що розвивалися за гострим карколомним сюжетом… Тож читач нехай дарує розлоге цитування: суха мова документів найпереконливіша. 18 серпня 1989 року пішов лист на ім’я голови Комітету державної безпеки Української PCP товариша Голушка М. М. Цитую:

«4 серпня ц. р. в Літературному музеї України на вечорі, присвяченому 90-річчю від дня народження Б. Д. Антоненка-Давидовича, коли присутні довідалися, що органами держбезпеки й досі не повернуто багато праць письменника, які вкрай необхідні для підготовки запланованого повного видання його творів, була створена Громадська комісія для врятування літературної спадщини Б. Д. Антоненка-Давидовича… Під час обшуку (протокол від 23 квітня 1977року), що чинився на квартирі письменника без ордера прокуратури, вилучено 59 (п’ятдесят дев’ять) літературних матеріалів та речей письменника. У другому протоколі обшуку від 21 травня 1979року, який теж зберігся в особистому архіві Б. Д. Антоненка-Давидовича, вилучення зафіксовані в 11 (одинадцяти) позиціях. В позиції 1 (першій) написано, що забрано «машинописний текст на 16 аркушах білого паперу розміром 21 х 29,8 см. під заголовком «Післяслово».