— Ми українські артисти з Києва. Уже тиждень, як ми втекли від тої київської голоднечі, щоб якось пробратись до Проскурова або Старокостянтинова та вволю наїстись, а тут тобі фронт, і ні туди й ні сюди!

— То вам доведеться ще кілька днів перечекати тут, поки фронт перейде далі, - промовила Галя, злегка посміхнувшись охочому наїстись артистові.

— А ви ж куди? Може, нам по дорозі? — спитав артист, але Галя — як відрубала:

— У нас інша дорога, а до того ж і дуже тяжка. Бувайте!

І ми лишили спантеличеного артиста та його жінку на лісовій доріжці, наддавши ходу.

Десь за версту гай кінчився, і ми вийшли в поле, а далі натрапили на дорогу, що, як і всі дороги, вела до якогось села. За півгодини стали виднітись далекі садки й хати між ними.

Чи ж таки остаточно ми перейшли свій Рубікон? З обережності входимо в село нарізно. Біля крайніх хат колодязь з високим журавлем. Якась дівчина витягає з колодязя дерев’яне цеберко з водою. Я підходжу, вітаюсь і прошу напитись. Дівчина ставить цеберко на цямриння і, коли я припадаю спраглими губами до холодної води, стиха каже за звичаєм:

— Доброго здоров’я пивши!

Який чемний з природи наш нарід, думаю я, але зараз мені не до компліментів цій дочці народу з ластовинням на лиці. Подякувавши, я питаю дівчину:

— Чи є у селі військові?

На що дівчина незворушно відповідає:

— Були та повтікали. Тут тільки Саранча з своїми хлопцями.

З протилежного боку вулиці Галя чує нашу розмову й радісно усміхається. Тепер можна вже не боятись нічого, і ми разом ідемо далі однією перією.

Назустріч нам поспішає кудись парубок у військовому одязі, але в селянській шапці на голові. За плече в нього закинута гвинтівка без багнета, а на грудях помітно маленький замусолений жовто-бла-китний бантик. Ми питаємо його, як пройти до отамана Саранчі, і парубок, не питаючи в нас документів, спиняється й охоче пояснює: