— Отак оцією вулицею і йдіть через усе село, а там з лівого боку побачите розчинені ворота, а перед ними у дворі стоїть віз з кулеметом. Отам у дворі або в хаті й знайдете отамана з старшинами.

І хлопець поспішає далі в якійсь своїй військовій справі, а ми спокійно йдемо далі вулицею.

Ось і широко відчинені ворота, за ними віз з кулеметом. На просторому подвір’ї з стайнею, повіткою, сажем і високою добрячою клунею стоїть кілька по-різному озброєних людей, серед яких вирізняється ставний чоловік середніх літ, без шапки, в спідній сорочці, але з кобурою нагана при поясі. Він стоїть попереду й уважно слухає молодика, котрий, видати, щойно зліз з коня й тримає в руці повіддя.

— Нам треба бачити отамана Саранчу, — каже Галя, наближаючись зі мною до чоловіка в спідній сорочці.

— Ну, приміром, я — Саранча, а ви хто будете? — відповідає він і пильно оглядає нас — чи не підіслані ми більшовицькі агенти?

— Ми з Києва, пробиваємось до Кам’янця, — каже Галя й витягає студентське посвідчення Київського українського університету; за нею і я дістаю з кишені свою посвідку і простягаю отаманові.

Цих посвідок досить, щоб отаманове лице прояснилось і він ласкаво запросив до хати, кинувши короткий наказ комусь із своїх старшин.

У великій світлиці заможного господаря отаман сідає до столу й показує нам на два ослінчики.

— А чого ж то в таку далеку дорогу та ще в такий неспокійний час? — приязно питає він нас, перебігаючи поглядом з Галі на мене й знову до Галі.

— У важливих державних справах, пане отамане, — каже поважно Галя, і обличчя отамана враз серйознішає.

— А які ж маєте докази про це?

Галя витягає з дна своєї торбинки купу запечатаних листів.

Отаман підводить праву брову, бере один конверт і хоче розпечатати, але Галя притьмом хапає його за руку:

— Не руште, пане отамане! Самі розумієте — державна таємниця…