У таких плутаних і нерозв’язаних остаточно ремінісценціях я нарешті засинаю, щоб прокинутись саме тоді, коли дуже хочеться спати, але Галя вже встала й рипнули двері світлиці.
Мерщій одягаюсь, бо вже господар ставить на стіл молоко й сметану і його жінка передає з порога миску з гарячими млинцями.
Незабаром увіходить до світлиці Саранча, свіжий, підтягнутий, у військовій гімнастерці, й весело вітається з нами. Його сотники вже пішли до своїх сотень, і ми снідаємо втрьох.
— Вас повезе аж до самої залізниці наш чоловік — надійний і кмітливий, — каже Саранча, уминаючи млинці з сметаною. — Його фура вже стоїть біля двору. Верстов з п’ять вас буде супроводити мій кіннотник, а далі поїдете самі: тепер такий час, що кожний вояка потрібний для діла. Та тут, аж до самої залізниці, більшовиків ніде нема, хіба що де якась їх купка продирається яругами до своїх, обминаючи села. Про всяк випадок стережіться таких у дорозі. Вашу торбу з листами, — каже отаман до Галі, - сховайте в сіні аж на дно фури, а самі одбріхуйтесь, мовляв, їдете до батьків. Та, гадаю, ніякого лиха з вами не трапиться і доїдете добре аж до Сербинівців, відкіля, кажуть, уже ходять потяги до Проскурова.
Проводжати нас виходять на Ганок Саранча, господар, а за ними повнотіла господиня виходить наперед, щоб передати Галі клуночок з їжею на дорогу.
— Вйо! — гукнув наш фурман, сіпонув віжками, і дві конячки, збиваючи серед вулиці куряву, бадьоро потягли добре застелену сіном фуру. Позаду мчав верхи парубчина, чимось схожий на того, що ми зустріли вчора, входячи в село.