Чому в історії нашій ми йдемо, бажаючи щастя Україні, різними, часом ворожими шляхами? Хмельницький і Барабаш, Мазепа й Палій, Гнат Голий і Сава Чалий, тепер — Петлюра і Юрій Коцюбинський з Скрипником, нарешті, той розбрат в українських політичних партіях, коли соціалісти-революціонери розкололись на правих і лівих, від соціал-демократів відступились були «незалежні» й стали на радянські позиції, а тепер знову повернули голоблі вправо. Нема згоди й у верховній владі, Директорії, де Винниченко посварився з Петлюрою, вийшов із складу Директорії й майнув на Захід, покинувши Україну в такий скрутний політичний час. Після його виходу фактично Директорії не стало — її уособлював Петлюра, біля якого врядигоди з’являвся Макаренко, тоді як Швеця й Андрієвського ніде не було помітно, мов вони випарувались у гарячому повітрі літа 1919 року. Невже наша сумна історія не навчила нас, що тільки тоді ми досягали чогось, коли, забувши на якийсь час наші внутрішні чвари, консолідовувались, коли народні струмки зливались у потоки, а потоки впадали в одну потужну ріку, яка виходила з берегів і нищила всі перешкоди до нашої незалежності? Барабашеві реєстровці, з’єднавшись під Жовтими Водами з запорожцями Хмельницького, дали початок перемог над шляхетською Польщею; двірські козаки Гонти, поєднавшись з гайдамаками Залізняка, здобули Умань і розлились вогнем Коліївщини по всьому Правобережжю; чи ж не єдиний фронт усіх українських політичних партій привів до проголошення IV Універсалом Центральної Ради незалежності України?..

Думка перекинулась на теперішнє селянське повстання, що його я увіч побачив сьогодні. Село повстало одностайно, та все ж отаман Саранча розташувався з своїм штабом не в якогось селянина-бідняка, а, мабуть, у найзаможнішого багатиря, того глитая, якого не раз виводила на загальний осуд українська драматургія й якого більшовицька пропаганда зве не інакше, як таврованим словом «куркуль»… Тут я ловлю самого себе й дивуюсь: невже міазми тої пропаганди, що намагається внести ворожнечу в наше село, цю монолітну базу нашої нації, просочились і в мою свідомість? І одразу ж заперечую: а для чого Саранчі та його сотникам об’їдати бідняка, коли заможний господар радо розчиняє перед ними свої комори та льохи?..