Ми рішуче вимагаємо негайно розглянути цю ганебну, як на часи перебудови, справу і повернути рукопис спогадів Б. Д. Антоненка-Давидовича українській культурі. Якщо він насправді ліквідований, чому ми не віримо, то вимагаємо видати нам копію акта про знищення, щоб встановити поіменно, хто санкціонував та виконував цю протизаконну акцію. Ми будемо порушувати проти них кримінальну справу. Знищувачі духовних цінностей нашого народу повинні бути покарані. Наші підписи прикладаємо. Всього підписів на семи сторінках -195».

Цей лист, з якого наводжу цитату, було організовано 13 жовтня 1989 р. на ювілейному вечорі Бориса Антоненка-Давидовича. Але й тепер — «глас вопіющого»… Доблесні чекісти трималися героїчно, і їхня фортеця сваволі не піддалася натиску навіть великої громади. Зате мури компартійної системи, яку вони денно і нощно боронили, невідворотно розвалювалися під потужним натиском прозрілих мільйонів. Пробуджувалася національна свідомість народів, які заселяли «необ’ятні» простори СРСР. Утворювалися масові національні фронти, що ставили собі за мету здобуття національної державної самостійності. Україна теж вибухнула Народним Рухом, що повів за собою великий народ, кращі сини і дочки якого впродовж багатьох століть боролися за свободу й українську державність. Може, тому після путчу високопоставлених кремлівських п’яниць, що прискорив розвал СРСР, українці про свою волю до державної незалежності заявили найпотужнішим, порівняно з іншими радянськими республіками, масовим референдумом. Упали криваві знамена, а на їхньому місці замайоріли життєствердні жовто-блакитні прапори, такі ненависні для московського імперіалізму та його прислужників. Замість старих з’являлися повсюдно на установах і нові вивіски, де красувався теж ненависний ворогам нашим тризуб. Помінялася вивіска і на сірому будинку по вулиці Володимирській, тепер тут значилось: «Служба безпеки України». Але чи змінилися люди, колишні працівники КДБ, які після певних скорочень лишилися працювати в СБУ? Що ж, час покаже…