Останню спробу здійснено було в червні 1994 року на вечорі пам’яті Бориса Антоненка-Давидовича, що відбувався у Будинку літераторів як один із заходів до 95-річчя письменника. За підписами багатьох учасників вечора знову пішло колективне звернення, але тепер до СБУ, що особливо обнадіювало, — може, хоч тепер твори-в’язні побачать волю… Та знову даремні сподівання, бо у відповіді значилося, що «вилучені під час обшуку твори були знищені після закінчення терміну їх зберігання».

Отже, нема, хоч і не могла не здивувати розбіжність у мотивації, адже у попередньому акті КДБ значилося, що твори знищено, як «не имеющие какой-либо материальной и исторической ценности». Така плутанина, зрозуміло, насторожувала і ще більше засмучувала. До того ж біль втрати підсилювався тим, що вже були опубліковані спогади Антоненка-Давидовича про судилище над міфічною Спілкою визволення України, про літературну й політичну ситуацію на початку 30-х років. Читачі, які знали творчість одного з яскравих представників розстріляного відродження, тепер були вражені по-особливому. Це було не просто чітке, глибоке, в міру деталізоване свідчення про трагічні явища минулого, а й аналітичне дослідження письменника, науковця, політика, громадянина, який до старості зберіг ясну молоду пам’ять, який про все і про всіх мав свою точку зору і не боявся її переконливо обґрунтовувати, наражаючи себе вже не тільки на небезпеку від диктаторської комуністичної влади, а й на осуд своїх-таки «рідних» патріотів. Тут уповні проявлялася вдача нездоланого козака і