Що не кажіть, а в таборі було здорово! Ух, як було в таборі! Ех, як у таборі було.

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були...

Але виявилося, шо вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить у спортивних штанях і майці.

- Куди? - кричить. - Куди ви їх привезли?

- Сюди, - водій йому. - У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

- Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

- А я звідки знаю? - здвигнув плечима водій. - Я своє зробив - привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

- Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

- Знати нічого не знаю, - каже водій. - Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.

- Ну от… - чую за спиною чийсь голос. - Завезли самі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь - хлопець сидить, білявий такий, і валізу на колінах тримає.

- Ти нащо, - питаю, - валізу на колінах тримаєш?

- Це не валіза, - він мені. - Це футляр для акордеона.

- А де акордеон?

- Та всередині ж.

- Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

- Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба щодня грати.

- А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

- Не зна-аю… Я на акордеоні граю.

- А чого ж, - Митько встряв. - Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.