- Нічого я не відламував би, - почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

- І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! - дядечко у майці водієві кричить.

- А мені що, - водій каже. - Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишилися: справді, не назад же нам їхати! Дядечко тоді й каже:

- Привезли-таки! Я ж попереджав… А потім як закричить:

- Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко у спортивному костюмі підходить.

- Здрастуйте, орли! - каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив. А він насупився.

- Хіба так, - каже, - молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!

- Здрастуйте! - вже одностайніше і голосніше згукнули ми.

- Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!

- Здра-астуйте! - криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.

- Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

- Ага, пощастило! - позаду цей акордеоніст шепоче. - Навіть приймати дітей не хочуть.

- Та мовчи ти! - я йому. - Дай послухать.

- Табір наш, - продовжував Сергій Анатолійович, - тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!