- Ну от, - знову заскиглив акордеоніст. - Замість відпочинку таке нам підсу-унули…

- А ще пощастило тому, шо попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.

- А це що, обов’язково - дзю-до? - запитав акордеоніст.

- Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

- …Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, - чую я поруч шепіт.

- Слухай! Ти замовкнеш нарешті? - не стерпів Митько. - Навіщо тоді було сюди їхати?

- А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, - каже, - Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут…

- То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? - підступив до нього Митько.

- Та ні… - закліпав той очима.

- А з ним тобі погано? - тицьнув Митько пальцем у мене.

- Я не зна… До-обре…

- Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

- Та я ж нічого… Я задоволений… - мовив несміливо Славусик і замовк.

- А тепер, - сказав Сергій Анатолійович. - я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. - До нас саме підійшла дівчина із зошитом у руці.

- Здрастуйте! - посміхнулась вожата.

- Здрастуйте!!! - заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.

- Це що за дикунство? - сказала вона. - Хто вас учив так вітатися із старшими?