- Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну - ви візьмете дошку, бібікну вдруге - опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.

Просто здорово придумав! Робота закипіла ше дружніше. Митько бібікав, аж ухекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:

- Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу - акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!

І ми з Митьком вилізли з машини.

Після цього робота вже не так кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:

- Знаєш, там у кабіні ключі лишились.

- Ти краще не чіпай, - остеріг я його. Але він не послухався.

- Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку - будеш дивитися, щоб шофер іззаду не підійшов, а то знову галас здійме.

Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була, та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича - він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався - ще б пак! Ледве встиг відскочити.

Митько стартер вимкнув, здогадався нарешті, а Сергій Анатолійович як почав;

- Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з вами робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!

Прибіг начальник табору.

- Це чиї діти? З якого загону?

Прибігла й Ірина Василівна.

- Мої діти!

Прибіг і шофер.

- Гнати, - кричить, - таких дітей у три вирви з табору!

А Ірина Василівна:

- Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.