А Сергій Анатолійович:

- От іменно! - каже. - От іменно!

- Зараз же їх назад у місто відвезете! - начальник табору докидає. - Поки вони все тут не потрощили.

- Щоб я їх до себе в машину посадив? - шофер йому. - Та ніколи в житті більше у ваш табір не поїду! Їм іще «спасибі» кажи, що машина ціла!

- І дзвонив же я у місто! - начальник табору бідкається. - Та на тобі - привезли.

Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?

Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і розкладали на ліжка. Спершу ми засумували од такого доручення, але Ірина Василівна нас втішила:

- Це теж корисна робота. Спробуй-но поспи без матраца, на металевій сітці! Ви, можна сказати, забезпечуєте весь табір зручним сном, і за це вам тільки «спасибі» скажуть.

Але забезпечувати весь табір зручним сном виявилося дуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному матрацу ми не могли, і доводилося весь час бігати між складом і наметами. Тоді Митько придумав класти на один розгорнутий матрац два згорнутих і нижній брати за краї - я спереду, а Митько ззаду. Таким чином ми могли вже носити по три матраци за раз. Але ніхто нам поки що «спасибі» не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:

- Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!

Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа Лукича новенькі ноші, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!

- От вам і грузовик! - гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.

Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову тренуватися, хто швидше запне віконце.

Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, шо ми так хутко впоралися.