Сергій Анатолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.

Ми вже познайомилися з деякими хлопцями - Юрком, Вітьком і Вовкою - і дуже один одному сподобались: вони навіть запропонували нам лягти у себе, по двоє в одному ліжку. Але Ірина Василівна сказала, що нема чого вигадувати, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.

Вийшло так, що ми з Митьком і Славком залишились у наметі втрьох. Дівчатка зайняли чотири намети, хлопці - два.

Ми повкладались, але спати не хотілося.

- Треба, мабуть, піти полякати дівчат, - коли розмови й сміх кругом стихли, мовив Митько таким тоном, ніби йому дуже не хотілося.

- Навіщо? - запитав Славко.

- Тому що в таборах завжди лякають, - зі знанням справи пояснив Митько. - Ти підеш, Серього?

Але я вдав, що сплю: дуже не хотілося вставати із теплого ліжка.

- От ти тільки послухай, який зараз лемент зчиниться, - мовив мій друг і, загорнувшись у простирадло, вискочив надвір.

Проте ніякого лементу не зчинилося, а за хвилину до нас увійшов начальник табору, тягнучи за руку Митька.

- Я тобі полякаю! - сердито, намагаючись не підвищувати голос, шепотів він. - Я тобі полякаю! Іще хоч один вибрик - і поїдеш до тата й мами. Он подивись: твої товариші сплять уже давно.

- Я не хотів, - виправдовувався Митько. - Чесно, не хотів. Я переплутав. Я думав - там дівчата.

- Я тобі дам дівчат! Спи зараз же! - І начальник табору пішов.

- Чуєш, Серього? - мовив Митько. - Ти побачив би, як він злякався!

- Та ну? - не повірив Славко.

- Злякався, точно! Та як…

- Що?

- Та як ухопить мене за руку!

- Якби він злякався, то за руку не хапав би.

- З переляку й ухопив. І як це я намети переплутав? Давайте краще історії розповідати.

І ми знічев’я почали розповідати різні історії.