— Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч з водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп... Мені шкода, що так сталося. Справді шкода. — Леопольд закінчив свою коротку оповідь заупокійним муркотінням.

— Таке життя, — з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно на думку про те, що двоє людей, хай і не кращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Бачачи, що Леопольд теж зажурився, я поспішив утішити його: — Ти ні в чому не винен, котику. Твої викрадачі самі напросилися. Вони постраждали через власну дурість, і тільки через неї.

— Omnium malorum stultitia est mater

Я миттю забув про всі свої сумні думки і від захвату ладен був пуститися в танок. Зустріти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагоді ввертає фрази мовою Ціцерона, — про це я мріяв усе життя!..

— Так ти знаєш і латину? — спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.

— Та ні, — чесно сказав кіт. — Це не можна назвати знанням. Близько сотні найвживаніших слів, кілька десятків прислів'їв та приказок — ось і все.

— Це теж непогано, — зауважив я. — А звідки ти цього навчився?

— Чув, як говорить Метр, і запам'ятав. Він дуже полюбляв латинські прислів'я і часто вживав їх у розмовах.

— Метр, це хто?

— Мій колишній пан, — відповів Леопольд.

В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:

— Він помер?

— Так.

Зрозуміло, що постать колишнього господаря Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавила мене.

— А ким він був?

— Науковцем. Професором.

— Десь викладав?