— Ні. Він був дуже старий і... як то кажуть, хай їм біс?.. У запасі?.. У відставці?.. Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня... — Тут Леопольд осікся. — Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.

— А чому?

Леопольд завовтузився в кріслі, погляд його став тьмяний.

— Розумієш, він був дуже прив'язаний до мене. Може, тому що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його... і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик...

З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професор (або Метр, як називав його кіт) був убитий, коли вони разом обідали в ресторані. Його вбили після того, як Леопольда охопив грайливий настрій і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зімліла й гепнулась на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком негайно вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він, власне, в кота, проте вцілив у професора.

В тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумніву. Він на власні очі бачив, як перша ж куля знесла професорові верхню частину голови. Охоплений жахом кіт стрімголов вибіг з ресторану, а нервовий пан стріляв йому вслід, аж поки в пістолеті не скінчились патрони.

Далі спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам'яті. Він повернувся до тями вже в зовсім незнайомій місцевості, десь на околиці міста. Цілісіньку ніч і першу половину наступного дня Леопольд безцільно блукав чужими вулицями — змерзлий, промоклий до кісток, брудний та голодний. Нарешті, зовсім знесилений, він сховався в під'їзді одного з будинків. Саме там мешкала Інна. Повертаючись додому, вона підібрала його, принесла до себе в квартиру, обмила в теплій воді, нагодувала. Леопольдові ніде було подітися, і він лишився жити в неї.

Як тільки мова зайшла про Інну, голос кота пом'якшав, погляд став лагідним і спокійним. Він перестав їжачитися й раз по раз затинатися і знову згорнувся клубочком.