До того ж, попри свою вразливість, я надзвичайно допитливий і дуже полюбляю потикати свого носа куди не слід. Так склалося, що за двадцять чотири роки свого життя я жодного разу не бачив справжньої аварії (зім'яті крила та відірвані бампери не рахуються); отож я не зміг втриматись і піддався-таки спокусі подивитися зблизька на купу брухту, в яку перетворилася машина. Та щойно я кинув погляд на понівечені тіла водія-камікадзе і пасажира, як від моєї допитливості не лишилося й сліду. До мого горла миттю підкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цікавість і поспіхом попрямував геть від місця трагедії. Однак і цієї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кіт, що перед цим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселі роздуми, я зовсім не зважав на нього, аж поки ми не дійшли до мого будинку. Лише біля під'їзду, коли кіт зупинився на ґанку і, втупивши в мене благальний погляд, жалісно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу від проспекту він ішов саме за мною.

Загалом, я люблю котів. Всіх поспіль — породистих і безпорідних, домашніх та бродячих. Ще змалку я почував слабинку до цих гордих і незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх. Але того вечора я був у злому гуморі (вже забуті неприємності вдень плюс двійко скривавлених трупів кілька хвилин тому) і попервах збирався кoпнути нав'язливого кота ногою. Проте наступної миті, пригледівшись до нього пильніше, я завагався, чи варто це робити. Надто вже гарний був кіт — чистокровної сіамської породи, ладно скроєний, в міру вгодований, чепурний, якщо не сказати — випещений. А дивився він на мене своїми зеленими очиськами так приязно й довірливо, що й крига, певне, розтанула б від того погляду. Моє ж серце зовсім не крижане.

— Ти загубився, котику? — лагідно спитав я.

Кіт замуркотів і потерся об мою ногу. Я присів навпочіпки й легесенько погладив його.