— Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!..

І ті нечисленні новачки, що не злякалися попередження "Говорячий кіт!", зрештою таки змінювали своє рішення, справедливо розваживши, що подорожувати в товаристві збожеволілих пасажирів — іще куди не йшло, а от якщо й водій не сповна розуму, то це вже занадто.

Невдовзі до нас наблизилося двоє відчайдухів-сміливців і заговорили з Леопольдом у намаганні вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм чорт! — єдине, чого я зараз хотів, так це чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле їхнє мислення. Вони радніше з'їдуть з глузду, аніж повірять у те, що звичайний кіт... ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірш за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.

Таким от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов по проспекту Науки, зацьковано озирнувся на нас, узяв мікрофон і з надією нагадав:

— Наступна зупинка "Автовокзал".

На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.

— Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.

Кіт подивився у вікно.

— А по-моєму, ми ще не приїхали.

— Певно, що ні, — сказав я. — Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.

— Чому не ходять? — обурився Леопольд. — Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд... Це неподобство! Я буду скаржитися в суд!

Зачувши слово "суд", водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив: