— Зрозуміло, — сказав я. — Твоя подруга також уміє розмовляти?

— По-людському, ні.

"Слава Богу!" — подумав я і полегшено зітхнув.

На наступній зупинці тролейбус спорожнів майже на дві третини. У салоні лишилося десятка два пасажирів — найдопитливіших і не дуже нервових. Поступово вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість дотримувалася думки, що це — черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише один хлопчак років п'яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно отримав потиличника від батька. "Не верзи дурниць!" — сказав той.

Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв присутніх зневажливим поглядом.

— І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?

Відповіддю йому була мертва тиша.

— Та ну вас! Думайте, що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.

— До речі, — обізвався я. — А як звуть твою подругу?

Зо хвилю кіт роздумував, перше ніж відповісти.

— Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтелігентна й тямуща кицька. — І він ласкаво замуркотів до неї.

— Лаура — гарне ім'я, — схвально промовив я. — У тебе добрий смак, друже.

Тролейбус під'їхав до наступної зупинки. Щойно двері відчинилися, можливих пасажирів зустрів багатоголосий хор присутніх у салоні:

— Говорячий кіт!

Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не виявили бажання приєднатися до нашого товариства. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на групову екскурсію містом. Те ж саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював: