— Ну... ви, певно, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди...

Леопольд знову встряв у розмову, але цього разу вельми доречно — кіт зробив, що називається, хід конем.

— А хіба сьогодні простий день? — Він удав з себе обуреного. — Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з'явилася подруга. — І він вказав лапою на Лауру.

Наші обличчя враз проясніли. Ми полегшено зітхнули й обмінялися доброзичливими усмішками. Я ладен був розцілувати кота — він вивів нас обох із скрути.

— Таку подію гріх не відзначити, — сказав я. — То, може, й справді вип'ємо по келишку?

Інна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарешті з Інниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи п'янким зіллям. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.

Я неодноразово чув, буцім шампанське, навіть у помірних дозах, вельми небезпечно впливає на дівчат. Не знаю, чи стосується це всіх дівчат, проте на Інну шампанське подіяло безвідмовно. Вже після кількох ковточків вона перестала ніяковіти й шарітися, ми негайно перейшли на ти і так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.

Я трохи розповів Інні про себе, а вона мені — про себе. Як я вже й сам здогадався по її прізвищу та легкому акценту, вона була полька за походженням і почасти за вихованням, хоча народилася й зросла в Україні. Її батько, мати й молодший брат мешкали на Волині, в древньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки придбали для неї в Києві квартиру, на яку не пошкодували грошей, оскільки були переконані, що гуртожиток — не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки — люди мудрі й обачні.

Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що як він сам, так і його вміння розмовляти — справжнє чудо. Просто неймовірне чудо, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичний і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.