Коли я трохи оговтався — рівно настільки, щоб тямити навколишнє і свідомо давати лад своїм думкам та діям, — ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені на предмет його глибокої радості знову бачити свою хазяйку.
Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз ми зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала свою увагу на своїх пальчиках, а я — здебільшого на її ніжках.
Бозна скільки часу отак промайнуло — мені здавалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:
— Не знаю, далебі, як віддячити вам...
— Та пусте, — промимрив я, мліючи. — Мені навіть приємно...
— Ось... — Вона видобула із своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там сурогату. — У мене було...
— Та що ви! — Я енергійно замахав руками. — Я не можу...
(Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив один і той же висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)
— Прошу вас, — наполягала Інна. — Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.
Тут вставив своє слівце Леопольд:
— Та вже ж, Владислав охоче перейнявся моїми бідами. А ти чого так забарилася?
— Даруй, котику, — винувато промовила Інна. — Лише годину тому я дізналася, де ти. Наталка затрималась за містом і пізно повернулася. — Вона тицьнула мені в руки пляшку. — Візьміть, це від щирого серця.