Моя пам'ять почала працювати з перебоями вже на третьому келиху. Останній мій спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пісні, Іннина голова схилена до мого плеча, а я, ніжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, все думаю одну й ту ж думку: "Зараз я здурію!"

І здурів таки...

Прокинувшись наступного дня, я з подивом виявив, що голова в мене ясна, думки напрочуд чіткі, тіло свіже й відпочиле, ніби напередодні я вживав виключно безалкогольні напої. А проте, я точно пам'ятав, що трохи перебрав — так трохи, що не міг гаразд пригадати, коли саме і яким робом опинився в ліжку. Мою пам'ять огортала щільна туманна завіса.

Та хоч там як, а довго дивуватися з відсутності похмільного синдрому мені не випадало. Наступної миті я виявив ще більшу несподіванку, що змусила мене забути про все на світі: у ліжку я був не сам! Поруч зі мною, пригорнувшись до мене, лежала чарівна дівчина. Інна...

Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно й нявкітливо вигукуючи:

— В Багдаді вже за південь! В Багдаді вже за південь!..

Кілька секунд ми дивились одне одному в очі й лагідно всміхалися. Тепле Іннине дихання приємно лоскотало мені підборіддя. Від доторку її оголеного тіла мене оповивала солодка млість. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.

Раптом Іннині очі сповнились ляку. Вона рвучко підхопилась і розгублено роззирнулася довкола.

— Господи! — прошепотіла розпачливо. — Господи!.. Що ж це таке?!

— Весна, — лаконічно пояснив кіт.

Досить було побіжного погляду на постіль, аби второпати, що трапилось. Я підвівся, сів поруч з Інною й несміливо обняв її за плечі.

По Інниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх ніжними доторками уст, та вони все текли й текли, не перестаючи.

— Я знала, — перша порушила гнітючу мовчанку Інна, — це мало колись статися... Але не думала... щоб отак...