— Прости, рідна, — винувато сказав я. — У мене це теж уперше, і я... їй-право, я не знаю, що й робити... Мені дуже прикро, повір...

День був ясний, сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі похопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, утекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води упереміж зі схлипами.

Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію — в Багдаді було за південь.

Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане по підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався з того, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя — узяти хоча б той самий одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, нараз виринув один епізод — як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.

І взагалі, я ніяк не міг вирішити, хoроше мені зараз чи кепсько. З одного боку, цієї ночі в мене була жінка, певніше, дівчина — ще й яка дівчина! З іншого ж, цю дівчину я спершу напоїв до нестями, та й сам упився так, що не міг пригадати, як же я позбавив її невинності і як позбувся своєї. Казна-що!

Інна все ще була у ванній. Склавши її одяг на канапі, я пройшов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.

Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:

— Однак гарні ви були вчора!

— Замовч! — гримнув я, а за мить уп'явся в нього стривоженим поглядом: — Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!

— Ні в якому разі, — заспокоїв мене кіт. — Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.