Та хоч там як, а мовчання телефона стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, вкрай невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не покращило мого настрою; і, нарешті, мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала мені, що я досі позбавлений доступу до Інтернет... Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів, що справи кепські. Я притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків.

Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, заспокоюючись, і не намагався нагадати про свою присутність.

Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене пойняла соннота. Долаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, який сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини...

— Друже, — промовив я, позіхаючи. — Влаштовуйся, де тобі зручніше, почувайся, як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз... — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Щойно тільки дев'ята, а я вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ, ні зоря, зруйную свій графік... Розумієш, котику, — став пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв... Гм, і бере ж таки.