Очевидячки, кіт здогадався, що я збираюсь лягати; його погляд зробився благальним.

— Не сумуй, — сказав, я витлумачивши цей погляд по-своєму. — Знайдеться твій хазяїн. Спи спокійно.

У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, і тому спокійно продовжив готуватися до сну. Аж це за хвилину до кімнати повернувся кіт.

— Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком. — Ти, часом, не забув повечеряти?

Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув.

— Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.

— Це ліки задурили тобі голову, — зробив уточнення кіт. — Ну, хіба можна обходитися так з гостями? Ні поїсти не запропонував, ні попити. А я, до твого відома, зрання риски в рота не брав.

— Не "риски", а "ріски", — машинально уточнив я. — І, швидше, "в роті не мав". "В рота не брав" звучить якось... двозначно, чи що.

Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужче давалася взнаки, — я почалапав разом із котом в кухню. Десь у глибині моєї істоти зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг збагнути, що ж саме стривожило мене.

На кухні я зазирнув до холодильника.

— Мушу тебе засмутити, — сказав я. — "Віскасу" в мене немає.

— Терпіти не можу "Віскас"! — гидливо промовив кіт.

— Я теж. А як щодо сосисок?

— Яких?

— Франкфуртських.

Він облизнувся:

— Давай дві. Варити не треба.

Я видобув з холодильника пакета з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку... і тут ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття чогось неладного врешті (і з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щo саме негаразд. Кіт говорив! Людською мовою...