Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Зосереджений вираз її обличчя свідчив про граничне напруження. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші уста зустрілись і злилися в поцілунку.

"Ну, нарешті!.."

Ми й раніше були телепати, правда, приховані — тому й не здавали собі справи, що у хвилини кохання наша близькість була не лише тілесною, але й ментальною. На якийсь час ми ставали єдиною істотою з двох особистостей, і в такі миттєвості наші думки, переживання та відчуття були нашим спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним явищем. А втім, воно й було природне — для нас.

Наразі я вже не потребував ніяких вказівок від Інни; я й сам знав, що робити. Це було простіше простого — наснажувати її своєю внутрішньою енергією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.

Нарешті їй це вдалося...

Проте, замість очікуваного образу Метрового учня, в свідомості кота ми побачили порожнечу — холодну, безмежну, неосяжну. Ми відсахнулися, спробували повернутися назад, проте якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула нас вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли вниз —

крізь суцільний морок

(що аж різав у вічі)

та мертву тишу

(що аж дзвеніла в вухах).

Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні поворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.

На щастя, невдовзі ми знепритомніли.

Частина друга. ЗАМКНЕНИЙ СВІТ

Розділ 6