— Знаю, котику. Але ж ми будемо говорити не про Метра, а тільки про його учня.

— Про Ференца?

— Так його звуть?

— Атож.

— Це угорське ім'я, — зауважив я.

— Він і є мадяр, — сказав кіт.

— А яке в нього прізвище?

— Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.

— Що ти іще про нього знаєш? Де він живе, де працює?

Леопольд усівся на підлогу й енергійно почухав задньою лапою за вухом.

— Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець...

Раптом Інна стрепенулася:

— Ану, котику, уяви його чіткіш!

— Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі... — почав описувати Леопольд.

"Владику," подумки звернулась до мене Інна. "Допоможи."

"А саме?"

"Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ."

"Тобі це вдається?"

"Почасти. Але бракує сил... Певніше, ментальної енергії

"Залюбки. Тільки як?"

"Елементарно." (З цією відповіддю прийшла "картинка": два серця, що зливаються в одне.)

Як і переважна більшість чоловіків, я інтерпретував отриманий образ найрадикальнішим чином і разом зі своєю інтерпретацією надіслав Інні цілий ряд здивованих знаків питання.

"Хай тобі чорт!" сказала вона. "Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене."

"Гаразд, умовила."

Наш діалог тривав заледве кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:

— ...густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль... Ага! Ні вусів, ні бороди не носить, обличчя завжди гладко виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра...