— Ну, якщо є молоко...

— Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.

Кіт недбало махнув передньою лапою:

— Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.

— В такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.

— Атож, — погодився Леопольд.

Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався у кріслі напроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:

— Ви, люди, жах які сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами в світі і навіть в думках не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що при бажанні вони здатні навчитися говорити по-людському.

— Чом це не припускаємо? — несміливо промовив я. — Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги...

— Та вже ж! — обурено перебив мене Леопольд. — Папуги з їхнім мишачим мозком нікого, бачте, не дивують! Бо вони лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень коту заговорити, то люди поводяться так, немов диявола узріли... Не всі, звичайно, — визнав він, — але переважна більшість.

— Їх можна зрозуміти, — відказав я мляво. — Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.

— Все одно, — правив своєї Леопольд. — Це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.

Останні слова кота змусили мене підхопитися.

— Так це через тебе?! — вражено вигукнув я.

Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.

— Вони самі винні, — пояснив він несподівано лагідним тоном. — Для чого було викрадати мене.

Я трохи розслабився і знову приліг.

— То вони тебе викрали?

— Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся боком у кріслі. Ліве око він заплющив, правим же незмигним поглядом уставився в мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.