З божевіллям було трохи складніше, та врешті-решт і від цього припущення мені довелося відмовитись. Якби я насправді з'їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А проте я сумнівався — причому так глибоко й ґрунтовно, що навіть запідозрив у себе психоз.

Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт справді розмовляв — у тому сенсі, що спілкувався зі мною безвідносно до мого психічного стану.

На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.

"Слухай-но, Владиславе, — звернувся я до самого себе. — Балакучий кіт — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові".

"Що правда, то правда, — погодився я з собою. — Геть стереотипи і заскорузле мислення! Аргументи на зразок: "цього не може бути, бо цього ніяк не може бути" не для мене".

— Знаєш, друже, — звернувся я до кота. — Я оце добряче подумав і...

— І що?

— Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.

— Сміливе зізнання, — промовив кіт. В його голосі мені почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, значно розумніший, ніж можна було подумати по першому враженню. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є в дійсності, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.

— Інна, це хто? — запитав я.

— Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звуть Леопольд.

— Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?

— Так, дякую.

— Більше нічого не хочеш?