— Так! — сказав Максим, енергійно киваючи. — Земля! Космос! — Він тицьнув прутиком у зеніт, і рудобородий слухняно позирнув на проломлену стелю. — Максим! — вів далі Максим, тикаючи себе в груди. — Максим! Мене звати Максимом! — Для більшої переконливості він вдарив себе в груди, як розлючена горила. — Максим!

— Махх-ссим! — гаркнув рудобородий з дивним акцентом.

Не спускаючи ока з Максима, він виприснув через плече серію гримкотливих звуків, у якій кілька разів повторювалося слово «Махсим», у відповідь на що невидима понура особа почала вигукувати моторошні тоскні фонеми. Блакитні очі рудобородого вирячилися, розкрилася жовтозуба паща, і він зареготав. Певно, невідомий Максимові гумор ситуації дійшов нарешті до рудобородого. Пересміявшись, рудобородий витер вільною рукою очі, опустив свою смертоносну зброю і подав Максимові недвозначний знак, який означав: «Ану виходь!»

Максим з радістю підкорився. Він вийшов на ґанок і знову простягнув рудобородому прутик з грибами. Рудобородий узяв прутик, покрутив його так і сяк, понюхав і відкинув убік.

— Е ні! — заперечив Максим. — Ви у мене пальчики оближете...

Він нахилився і підняв прутик. Рудобородий не перечив. Він поплескав Максима по спині, підштовхнув до багаття, а біля багаття навалився йому на плече, посадив і заходився щось утлумачувати. Проте Максим не слухав. Він дивився на понурого. Той сидів навпроти і сушив перед вогнем якусь велику брудну ганчірку. Одна нога у нього була боса, і він повсякчас ворушив пальцями, і цих пальців було п’ять. П’ять, аж ніяк не шість.

Гай сидів скраєчку лави біля вікна, полірував вилогою кокарду на береті і дивився, як капрал Варибобу виписує йому проїзні документи.