Голова капрала була схилена набік, очі вибалушені, ліва рука лежала на столі, притримуючи бланк з червоним краєчком, а права неквапливо виводила каліграфічні літери. «Ловко у нього виходить, — думав Гай з деякою заздрістю. — Ото вже стара чорнильна душа: двадцять років у Легіоні, і все писарем. Треба ж, як очі вилупив, — гордість бригади... Зараз ще і язика висолопить... Так і є — висолопив. І язик у нього в чорнилі. Зоставайся здоровий, Варибобу, стара ти чорнильнице, більше ми з тобою не побачимося. Взагалі-то, якось сумно від’їздити — хлопці гарні підібралися, і пани офіцери, і служба корисна, значуща...» Гай шморгнув носом і глянув у вікно.

За вікном вітер ніс білу куряву по широкій гладенькій вулиці без хідників, викладеній старими шестикутними плитами; біліли стіни довгих однакових будинків адміністрації та інженерного персоналу і крокувала, затуляючись від куряви і притримуючи спідницю, пані Ідоя, дама тілиста й поставна, — мужня жінка, яка не побоялася поїхати з дітьми слідом за паном бригадиром у ці небезпечні місця. Вартовий біля комендатури, з новачків, у необім’ятому пильовику і в береті, насунутому на вуха, узяв їй «на караул». Потім проїхали дві вантажівки з виховуваними — певно, робити щеплення... Так його, утришия його: не висовуйся за борт, нема чого тобі висовуватися, тут тобі не бульвар...

— Ти як усе-таки пишешся? — спитав Варибобу. — Га-ал? Чи можна просто — Гал?

— Аж ніяк, — сказав Гай. — Гаал моє прізвище.

— Шкода, — сказав Варибобу, задумливо обсмоктуючи перо. — Якби можна було «Гал», якраз би вмістилося в рядок...

«Пиши, пиши, чорнильнице, — подумав Гай. — Нема чого тобі рядки економити. Капрал, називається... Ґудзики зеленню поросли, теж мені капрал. Дві нашивки маєш, а стріляти до пуття не навчився, це ж усі знають...»

Двері розчинилися, і до канцелярії стрімко зайшов пан ротмістр Тоот із золотою пов’язкою чергового на рукаві. Гай підхопився і клацнув підборами. Капрал підвівся, але писати не облишив, старе луб’я. Капрал, називається...