Максим обійшов корабель, ведучи долонею по холодному, трохи вологому його боці. Він виявив сліди ударів там, де й сподівався. Глибока неприємна ум’ятина під індикаторним кільцем — це коли корабель знагла підкинуло й завалило на бік, аж кіберпілот образився, і Максимові довелося спішно перехопити управління, і зазубень біля правої зіниці — це десятьма секундами пізніше, коли корабель поклало на ніс і він осліп на одне око. Максим знову глянув у зеніт. Чорні цятки вже ледь виднілися. Метеоритна атака у стратосфері, ймовірність — нуль цілих нуль-нуль... Але ж будь-яка можлива подія коли-небудь та відбувається...
Максим просунувся у кабіну, перемкнув управління на авторемонт, задіяв експрес-лабораторію і попрямував до ріки. Пригода, звісно, проте однаково рутина. Нудьга. У нас в ГВП навіть пригоди рутинні. Метеоритна атака, променева атака, аварія при посадці. Аварія при посадці, метеоритна атака, променева атака... Пригоди тіла.
Висока ламка трава шелестіла й хрускотіла під ногами, колюче насіння впивалося в шорти. Гудучи, налетіла хмара якоїсь мошви, помигтіла перед обличчям і відстала. Дорослі, поважні люди у Групу Вільного Пошуку не йдуть. У них свої дорослі, поважні справи, і вони знають, що всі ці чужі планети у суті своїй доволі одноманітні й утомливі. Одноманітно-втомливі. Втомливо-одноманітні... Звісна річ, якщо тобі двадцять років, якщо ти нічого до ладу не вмієш, якщо ти до ладу не знаєш, якого вміння тобі хочеться, якщо ти ще не навчився цінувати свій найбільший скарб — час, якщо у тебе немає і не передбачається якихось особливих талантів, якщо домінантою твого єства у двадцять років, як і десять років тому, залишається не голова, а руки і ноги, якщо ти настільки примітивний, що уявляєш, буцімто на невідомих планетах можна відшукати якусь коштовність, неможливу на Землі, якщо, якщо, якщо...