то тоді... звісно. Тоді бери каталог, відкривай його на будь-якій сторінці, тицьни пальцем у будь-який рядок і лети собі. Відкривай планету, називай її власним іменем, визначай фізичні характеристики, бийся зі страховиськами, коли вони тобі трапляться, вступай у контакти, коли буде з ким, робінзонь потрошку, коли нікого не виявиш... І не те щоб усе це намарно. Тобі подякують, тобі скажуть, що ти зробив посильний внесок, тебе викличе для детальної розмови який-небудь визначний фахівець... Школярі, особливо відстаючі й обов’язково з молодших класів, позиратимуть на тебе з поштивістю, однак учитель при зустрічі спитає лише:

«Ти усе ще в ГВП?» — й переведе розмову на іншу тему, і лице в нього буде винувате й сумне, бо відповідальність за те, що ти усе ще в ГВП, він прибирає на себе. А батько скаже: «Гм...» — і невпевнено запропонує тобі місце лаборанта; а мати скаже: «Максику, але ж ти цілком пристойно малював у дитинстві...»; а Петер скаже: «Скільки можна? Досить ганьбитися...»; а Дженні скаже: «Познайомся, це мій чоловік». І всі матимуть рацію, усі, крім тебе. І ти повернешся в Управління ГВП і, намагаючись не дивитися на двох таких самих бовдурів, які порпаються в каталогах біля сусіднього стелажа, візьмеш черговий том, відкриєш наздогад сторінку і тицьнеш пальцем...

Перш ніж спуститися урвищем до ріки, Максим озирнувся. Позаду стирчала, розпрямляючись, прим’ята ним трава, чорніли на тлі неба розкарячкуваті дерева, і світилося маленьке кружальце розчиненого люка. Все було дуже звично. «От і гаразд, — проказав він до себе. — От і нехай... Добре було б відшукати цивілізацію, могутню, давню, мудру. І людську...» Він спустився до води.