Ліс обабіч дедалі вищав, дедалі густішав, дедалі глухішав, де-не-де гілки дерев перепліталися над головою. Стемніло; то праворуч, то ліворуч у хащі лунали голосні гортанні вигуки. Щось ворушилося там, шаруділо, гупотіло. Одного разу кроків за двадцять попереду хтось присадкуватий і темний пригинці перебіг дорогу. Дзвеніла мошва. Максимові зненацька спало на думку, що край настільки занедбаний і дикий, що людей може не виявитися поблизу, що добиратися до них доведеться не одну добу. Дрімучі інстинкти розбуркалися і знову нагадали про себе. Одначе Максим відчував, що тут навколо дуже багато живого м’яса, що від голоду тут не пропадеш, що все це навряд чи буде смачно, проте цікаво буде пополювати. І оскільки думати про головне йому було заборонено, він почав згадувати, як вони полювали з Петером і з єгерем Адольфом; голіруч, хитрощі проти хитрощів, розум проти інстинкту, сила проти сили. Впродовж трьох діб без упину гнати оленя крізь вітролом, наздогнати і завалити на землю, схопивши за роги... Оленів тут, можливо, і немає, але в тому, що тутешня дичина їстівна, сумніватися не доводиться: варто задуматися, забутися — і мошва починає оскаженіло жерти, а як відомо, їстівний на чужій планеті від голоду не помре... Незле було б тут заблудитися і пожити рік-другий, мандруючи по лісах. Завів би собі приятеля — вовка якого-небудь або ведмедя, ходили б ми з ним на полювання, гомоніли б... Набридло б, звісно, врешті-решт, та й не схоже, щоб у цих лісах можна було вештатися з приємністю: занадто багато довкруг заліза — дихати нічим... І потім, усе-таки спершу треба скласти нуль-передавач...

Він зупинився, наслухаючи. Десь у глибині хащі розлягалося одноманітне глухе рокотання, і Максим згадав, що вже давно чує це рокотання, проте лише зараз звернув на нього увагу. Це була не тварина і не водоспад — це був механізм, якась варварська машина. Вона хрипіла, зрикувала, скреготала металом і поширювала іржаві запахи. І вона наближалася.