«Головне я знайшов. Оце тобі дорога. Погана дорога, груба дорога, і до того ж давня дорога, але все-таки це дорога, а на всіх населених планетах дороги ведуть до тих, хто їх будував. Що мені потрібно? їжа мені не потрібна. Тобто я поїв би, але це працюють дрімучі інстинкти, які ми зараз придушимо. Вода мені знадобиться не раніше, ніж за добу. Повітря вистачає, хоча я волів би, щоб у атмосфері було менше вуглекислоти і радіоактивного бруду. Отже, нічого ницого мені не потрібно. А потрібен мені невеличкий, відверто скажемо, примітивний нуль-передавач зі спіральним ходом. Що може бути простіше примітивного нуль-передавача? Тільки примітивний нуль-акумулятор...»

Він зажмурився, і в пам’яті чітко проступила схема передавача на позитронних емітерах. Якби у нього були деталі, він склав би цю штуку враз, із заплющеними очима. Він кілька разів подумки виконав складання, а коли розплющив очі, передавача не було. І нічого не було. «Робінзон, — подумав він з якоюсь навіть цікавістю. — Максим Крузо. Треба ж так, нічогісінько у мене немає. Шорти без кишень і кеди. Зате острів у мене — населений... А коли острів населений, то завжди залишається надія на примітивний нуль-передавач». Він старанно думав про нуль-передавач, але в нього кепсько виходило. Він повсякчас бачив матір, як їй повідомляють: «Ваш син пропав безвісти», і яке у неї обличчя, і як батько тре собі щоки і розгублено озирається, і як їм холодно і самотньо... «Ні, — сказав він до себе, — про це думати не дозволяється. Про що завгодно, тільки не про це, інакше у мене нічого не вийде. Наказую і забороняю. Наказую не думати і забороняю думати. Все». Він підвівся і рушив по дорозі.

Ліс, попервах несміливий і рідкий, потроху сміливішав і підступав до дороги дедалі ближче. Окремі нахабні молоді деревця позламували бетон і росли на самому шосе. Певно, дорозі було кілька десятків років — принаймні кілька десятків років нею не користувалися.