— Ви, здається, повинні передати мені пакет? — промовив він.

Касир звів на нього очі.

— Що таке? — вигукнув він. — Це ж не Бодрюк!

— Ні, присягаюсь! — Інкасатор голосно зареготав.

— Не розумію, — пробурмотів касир незадоволено, — з якої речі банк присилає отак незнайомих людей…

— Тому що в агентстві Б, куди я звичайно їжджу, мені сказали заїхати до вас, бо звідси дзвонили в банк, що після закриття у вас було велике надходження.

— Це так, а все ж я вас не знаю… Грабіжників є доволі… А втім, зараз ми все з’ясуємо. Ваше посвідчення з вами?

Здавалося б, таке несподіване запитання повинно було збентежити бандита. Та це була на диво холоднокровна людина. Збентежився він чи ні, але відповів зовсім природним тоном:

— Ну розуміється. — І додав, спокійно сідаючи на лаву і починаючи обшукувати кишені інкасаторової куртки: — Ось зараз подивлюся.

Він витяг чимало різних папірців, всіляких службових записок, затертих, і обтріпаних, і серед них знайшов друкований бланк посвідчення інкасатора Центрального банку з вписаним від руки прізвищем Бодрюк. Показати цю посвідку він, зрозуміло, не міг. Але зухвалий бандит і тут не розгубився. Він непомітно розірвав документ навпіл і залишив нижню половину в правій руці, а верхню, на якій стояло зрадливе ім’я, засунув назад у купу папірців.

— От чорт! — вигукнув він роздратованим тоном. — Посвідчення тут, але не все, а тільки половина.

— Половина?.. — перепитав касир.

— Еге ж, воно було старе, протерлося в кишені. Одна половина тут, а друга, либонь, зосталася дома.

— Гм! — незадоволено буркнув касир.

“Інкасатор” образився.

— Ну, як собі хочете, — заявив він, підводячись, і попростував до дверей. — Мені сказано заїхати до вас за вашими грошиками, я й заїхав. Не хочете мені їх давати? Про мене, нехай лишаються тут. Самі будете давати пояснення в банку. А мені однаковісінько.