"Шестидесятники" брешуть, і це відчувається. Не уявляю, щоб у когось з шестидесятників дружній пролетарський колектив вигнав з автобуса хай навіть трохи несоціального, але свого хлопця.

А в Литовченка читаєш – і віриш.

І за інерцією віриш навіть тоді, коли дійство з твердого, майже соціалістичного реалізму переходить до моторошної готичної містики.

Переповідати роман не буду, але на ключових моментах все-таки хочеться зупинитись.

Сцена повені, і багняного селю по вулиці Фрунзе – реалістична, аж хочеться зірватись й тікати.

Гола дівчина з мерехтливою свічкою – озирнутися хочеться. Ніби й справді за спиною стоїть.

А що вже сцена "могили навпаки" – коли у мертвому світі пропорційно виритій ямі тягнеться згори моторошна пухлина!..

І таких знахідок у романі – безліч.

Та хіба лише виключно літературних! Не кожному з часів самого Жюля Верна вдається поєднати літературну композицію з твердими фактами, та ще й переплести їх так, щоб і цікаво було читати, й у той самий час начебто мимохідь капнути читачеві в свідомість історичною подією.

Чи став би я цікавитись, хто був, скажімо мером Києва у шістдесят першому? Чорта з два. А от якщо спочатку показати пам'ятник, міліціонера неподалік, натякнути на те, що споруду бувало пошкоджено, і не раз – тут вже, пробачте за каламбур, мимохіть виникає питання – а чому? А воно он чому! За Куренівку...

Досить цікаво показана тема катастрофічного ритму – Голодомор, Куренівка... а от Чорнобиль до теми не зовсім пасує. Автор намагається пояснити проблему – але, чесно кажучи, не так переконливо, як пише на початку роману. Щоправда, можу його трохи порадувати – з переходом до нового тисячоліття багато ритмів було порушено. Одне лише прокляття американських президентів чого варте.

Таке враження, ніби годинник людства було заведено до 2000 року, й у 2001 щось мало сталося – але не сталося. Живемо, так би мовити, за інерцією.

Ой, щось на похмурі думки навів мене цей роман! Гадає, автор щось таке й планував – але все одно вражає, вражає.