Це був мед, а зараз піде дьоготь.

Перш за все доведеться змастити ним мову твору. Це не мова. Це щось жахливе. ще б трохи, й розмови, що ними спілкуються між собою герої, стануть одна-в-одну з тими, що ними спілкуються баби з базарів та пролетарі в електричках. І не лише розмови. Авторський текст також.

З першого погляду може здатися, ніби автор просто не вміє розмовляти чистою українською. Каюсь, спочатку я саме так і подумав. Потім дочитався до післямови.

Переконався – вміє.

Як у анекдоті, справді. Хто такий антиімпонент – це той, хто може, але не хоче.

Питання – а чому?

Єдина більш-менш вірогідна гіпотеза, що спала мені на думку – автор намагається зробити роман максимально реалістичним. (Ага, майже каламбур. Фантастичне – реалістичним.) Що тут можна сказати?.. Вдалося. Бажаєте прикладів? Їх десятки!

Ніжки в чулочках (замість панчіх), гніт підземної пітьми (а у гасовій лампі тоді що горить?), півтинка (це не половина невідомо якого “тинка”, а п'ятдесят карбованців), чірвачок (мабуть, черв'ячок, малося на увазі – а чим не сподобався хробачок?). І так далі.

Що тут скажеш? Справді, “київська” українська сильно відрізняється від літературної. Суржик ллється звідусіль, як кислотний дощ з неба. З реклами, з газет, з телевізора... а про радіо шансон я взагалі мовчу, бо вони це роблять, мабуть, навмисне.

Боже, дякую тобі за те, що корови не літають! Але чому ти не зробив також, щоб малописьменні люди не писали?

Це не про автора. Автор, як я вже казав, якщо захоче – то вміє.

Але ж маю в руках не якесь там радіо! Книжка все-таки, не просто купа поєднаних між собою паперів. Джерело знань, хай йому чорт, ніколи б деяких знань не отримувати.

Так, звиклим до київської говірки читачам буде легше. Деяким навіть радісніше – он як, письменник, бач, а теж по-нашому розгаварює. Деяким навіть наука буде – он бач. як, виявляється, в Києві розмовляють, учись, синку, може колись і ти переїдеш. Ви не смійтеся, я сам колись таке чув.