— Так, Ваша Величносте, — кивнув принц.

— А розуміючи такі прості речі, скажи: який вибор насамкінець зробив наш єдиний син, спадкоємець нашого престолу?..

— Я обрав її, — коротко мовив Костандіс. При цьому Хелен вийшла з-за спини принца і стала поруч з ним. Придворні знов здивовано загомоніли, а пристаркуватий король уїдливо запитав:

— То повідай нам, які чесноти має твоя наречена? Може, вона є принцесою з віддалених, невідомих нам земель?

— Ні, батьку.

— Хто ж вона?

— Хелен є нашою підданою, дочкою одного з наших підданих — королівського лісничого.

Натовп придворних аж зойкнув від переляку, немовби одна людина. Король же мовив стомлено:

— Я так і знав…

— Ваша Величносте!.. Батьку!..

— Що?..

— Але ж ваша королева… Моя мати!..

Хоча король нерухомо сидів на троні із закам’янілим обличчям, придворні так і завмерли із роззявленими ротами. Зате заговорила сама королева:

— Так, сину мій, я справді вийшла з незаможної родини, як і моя свекруха — мати мого шляхетного чоловіка… Як, у свою чергу, і її свекруха, і свекруха її свекрухи також. Але і у мене, і у всіх моїх попередниць була на те поважна причина. Одна-єдина поважна причина…

— Так, мамо, — погодився Костандіс.

— А у вас?..

— Ваш син не забув прадавню традицію нашого королівського дому.

Принц не зміг стримуватися далі, і його обличчя осяяла радісна посмішка.

— Ти хочеш сказати, що камінчик… — король так і прикипів очима до сина.

— Дивіться самі, батьку.

Костандіс повільно потягнув тоненький золотий ланцюжок на шиї, витягнув з-під коміру камзолу обручку, що висіла на ньому, і продемонстрував усім присутнім. Обручка ненавмисно потрапила під сонячний промінчик, і прозорий, немов сльоза янгола, діамант спалахнув настільки яскраво, що дехто з придворних мимоволі затулив обличчя. Принц же озирнувся до Хелен і щиро посміхнувся: мовляв, я ж казав, що все скінчиться добре!..